Грабли Никсона

...перманентного кризиса, в круговерть которой он бросил Украину, неумолимо всосет его в водоворот импичмента.



Потрійна мудрість Діка.

Американський президент Ніксон, ім’я якого стало синонімом президентського краху під колючою назвою «імпічмент», наче жартома любив повторювати: якщо дві помилки не принесуть результату, попробуй третю. До якого фатального кінцевого «результату» привели помилки його президентства, добре відомо.

Схоже, в Україні у Ніксона появився гідний послідовник, який намагається бути схожим на американських президентів не тільки театралізованими виходами на асфальтовану галявину у дворі ДУСі.

На відміну від потрійної мудрості «Утергейту», приміром, китайська мудрість гласить, що виправлена помилка - уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах.

Не будемо вдаватися у номерологію невдач Ющенка з метою встановлення точного порядкового номера тої помилки, після якої в Україні відбулися, не без його інструментальної участі, дострокові вибори.

Безумовним є те, що особисто для Президента це був рідкісний шанс виправити практично усі попередні промахи.

Натомість Віктор Андрійович із дивовижною самовбивчою приреченістю не тільки відвертається від цього шансу, а за теорією Ніксона знову наступає на ті ж граблі. Різниця лише у тому, що усі попередні зіткнення із цим улюбленим в українській політиці комунальним інструментом відбувається на одній нозі 14-відсоткового авторитету глави держави у суспільстві.

Нащо було город городити.

Власне, чому і для чого проводились ці вибори? Аргументацію самого Ющенка, якою він невтомно супроводжував кожен свій указ у гризотному процесі розпуску парламенту, можна підсумувати щонайменше чотирма концептуальними тезами:

- держава не може існувати у стані шпагату як у внутрішній, так і у, особливо, зовнішній політиці, коли дві перші особи – президент і прем’єр - водночас реалізовують дві якщо не протилежні, то різні стратегії;
- державний переворот у парламенті, який стався у серпні минулого року на основі безпрецедентної політичної корупції і привів із політичного небуття на вершину влади Януковича, стався завдяки денонсації народного волевиявлення на виборах, що розвернуло Україну у напрямку сходження із демократичного шляху розвитку і деномінації самої демократії;
- симбіоз двох субкультур у сформованому таким чином режимі Ющенка-Януковича, коли один навчений правити на основі понять, а другий – на основі універсалів, при чому при спільному ігноруванні державного управління на основі Конституції, є контрпродуктивним і неспроможним;
- лозунг «Два Віктори – одна Україна» де-факто означав «Два Віктори – дві України», коли кожен із Вікторів володів суспільною легітимністю тільки на одній половині держави. Ющенко так само не був президентом для східняків, як Янукович не був прем’єром для західників.

Такий статус-кво завів вектор історичного розвитку України у тупик, з якого належало вибиратися якомога швидше і у такий екстремальний спосіб, яким є дострокові вибори.

Зміна статус-кво – от у чому сенс виборів і той фундаментальний концепт, з яким апелювали до суспільства помаранчеві сили, котрі, врешті, отримали перемогу.

У перекладі на мову загальнодоступної електоральної риторики, вибори були потрібні для того, щоб на реванш синьо-білих, вчинений у стінах парламентом, відповісти реваншем, вчиненим не зрадництвом одиниць, а волевиявленням мільйонів. Спрощена до мінімуму формула карбувалася у масовій свідомості так: помаранчеві на чолі із Ющенком каються у попередньому розбраті і просять дати їм шанс бути єдиними.

Власне, для обох, як вони себе називають, колон – БЮТ і БНУНС – уся виборча кампанія зводилася практично до єдиного – до публічного виголошення клятв на майданах тисяч міст і сіл, на сторінках газет і у телерадіоефірах – клятв уже цього разу бути разом. Народ їм повірив, і вони перемогли.

Апофеозом клятвенного биття чолом перед народом стали палкі і зворушливі до глибини душі обіймання за два дні до виборів у головному кабінеті країни – Ющенка і Тимошенко. Герої Майдану, споглядаючи перед телевізорами такий екстаз, мали плакати від солодкої розпуки.

Що було через два дні після виборів? Одна моя знайома, далека від політичних тонкощів, сказала так: коли я почула, що говорить Ющенко, вперше впала з крісла.

Мороз відпочиває.

Ющенко, не моргнувши оком, ту саму клятву взяв під ноги і звелів владу формувати разом із Партією Регіонів. Він проголосив збереження статус-кво, який мали би змінити вибори. Він відмовився від шансу виходу із кризи, а спрямував Україну в епіцентр трясовини, у якій вона безнадійно бовтається уже три роки.

Логіки такої поведінки з погляду інтересів державних та національних не існує. Логіка тут єдина – збереження будь-якою ціною і у будь-який спосіб особистої влади.

Мета, яка оправдовує засоби. Нічого нового під сонцем, хоча так само давно відомо і не раз перевірено на практиці, чим ця філософія закінчувалася для її адептів.

Першим симптомом запуску плану Ющенка стала заява чотирьох так званих представників інтелігенції Львова із вимогою віддати владу після виборів… Партії Регіонів. Це був грім з ясного неба для самих галичан, які вважають себе - і небезпідставно - головними творцями Майдану і головними носіями його цінностей, фундаментальна серед яких - єдність демократичних сил.

Правда, коли львів’яни побачили тих чотири підписи під зверненням, їм відлягло від серця. Виявляється, збирачем цих підписів зголосився одіозний комсомольський поет радянських часів Лубківський, який виучку написання од на адресу «правлячої і спрямовуючої» та досвід підписання завдань для партії «на вимогу трудящих» блискуче пройшов у часи обкому компартії, лінію якого він послідовно проводив у письменницькому середовищі.

Щодо реальної позиції західноукраїнської еліти, то вона справді була скріплена підписами 127 найавторитетніших метрів громадської думки – лауреатів Шевченківської премії, академіків, професорів, докторів наук, народних артистів, художників – реальної еліти Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської і Рівненської областей – під «Відозвою» до земляків-виборців голосувати за демократичні сили. Цей документ був опублікований у провідних виданнях усіх п’яти галицько-волинських областей і справив очевидний вплив на виборців, оскільки еліта брала на себе відповідальність бути гарантом єдності цих сил.

Мат у два ходи.

Вискакування із конопель кількох блюдолизів уже після виборів не вартувало би уваги, якби ці ріжки, що показалися не де інде, а в цитаделі демократії і державності, не засвітили увесь генеральний план, який клятвовідступник у народному розумінні Ющенко запустив тепер, після виборів.

Автор володіє оперативною інформацією про наявність такого плану із надійних джерел як в оточенні Ющенка, так і в компетентних службах.

Операторами проекту є Балога, Колесников і Плющ. Цей «План Ющенка» не передбачає мету виведення країни із системної кризи, стабілізацію держави і створення ефективної влади, яка би забезпечила розвиток країни. Щоб зрозуміти усе далі викладене, треба усвідомлювати, що для нинішнього президента не існує іншої мети, окрім утримання влади.

Тому стратегія із збереження влади на наступний термін і нейтралізації головних конкурентів набула у діях Ющенка і його оточення завершених рис і виведена на рівень оперативного плану.
Базовими елементами цієї двоходової операції є:

Недопущення формування будь-якої дієздатної коаліції у парламенті і створення нею коаліційного уряду. Запуском цього проекту і початком руху у цьому напрямі є зрив голосування за прем’єра Тимошенко. Технологічно виконання цього завдання авторам видається нескладним, оскільки чисто помаранчева більшість вимірюється лише трьома мандатами.

Посвячений Литвин, який би міг дати 20-мандатний запас надійності, навіть від запропонованої спокуси спікерства на разі відмовився і різко загальмував пост-виборчу активність. Володимир Михайлович не тільки поінформований у плани Віктора Андрійовича, а й виконує у них одну із головних ролей, будучи учасником таємних змовин між Ющенком і донецькими.

За сумлінне її виконання він уже отримав Миколаївську область, у якій Ющенко призначив губернатором члена Народної партії Литвина Олексія Гаркушу. Слідкуйте за кадровою хронікою – цілком очікуваним є призначення губернатором Одеської області ще одного соратника Литвина Сергія Гриневецького. Самому ж Володимиру Михайловичу пообіцяно все те ж спікерство. (Хоча Литвин намагається грати свою гру, щоб у випадку прем’єрства Тимошенко також розраховувати на другу спікерську ходку – роль його таємна, яку можна буде всіляко заперечувати, мовляв, я – не я, і змова – не моя).

Коли Тимошенко і Кириленко засвітили себе у якості прем’єра і спікера з коаліційною «Угодою демократичних сил» на руках, Балога вивергнув грізну заяву, у якій цю «Угоду» розбив в пух і прах та назвав фокусом Копперфільда (не думаю, що він знає, хто це такий). До речі, вихователь Балоги Медведчук, який виплекав його із політичних, а точніше із кримінально-контрабандних пелюшок, жодних подібних заяв при Кучмі навіть у сні не міг собі дозволити. Але тоді Адміністрація президента було такою собі конторкою в порівнянні із нинішньою гілкою над усіма гілками, яким став секретаріат Ющенка, переплюнувши, напевне, навіть секретаріат Щербицького, приміщення від якого він успадкував.

Так от після цієї прем‘єри коаліції план Ющенка, який не є догмою, а керівництвом до дії, уже на марші зазнає корекції і вдосконалення. Останнім часом внесено доповнення – ще до Тимошенко завалити кандидата на спікера молодого лідера «Нашої України» Кириленка, якому, таким чином, відводиться роль Порошенка №2.

Віктор Андрійович уже провів на цю тему інструктажі із тими, чиїх голосів має не вистачити Кириленку стати головою парламенту, - із Іваном Плющем, Юрієм Костенком, Юрієм Єхануровим, Олександром Слободянюком, Анатолієм Матвієнком, Андрієм Давиденком, Борисом Тарасюком та братом Петром Андрійовичем.

«Заінструктованих» на найвищому рівні цілком достатньо, щоб завалити юного «вискочку» із тріском. Правда, творчість креаторів генерального плану не знає меж – цей провал треба зробити руками бютовців, але за гроші донецьких. Тоді висування і голосування за Тимошенко взагалі втрачає сенс.

Зриваючи голосування спільно номінованих альянсом БЮТу і НУНСу спікера і прем’єра, автори плану автоматично отримують одразу два бонуси – крах помаранчевої коаліції, а також недопущення широкої коаліції, оскільки демократичне крило НУНСу не піде на це.

На цьому, першому етапі, передбачено розгорнути інформаційно-пропагандистський супровід, в центрі якого – старий, як світ, але заново поданий штамп: головний фактор дестабілізації і неможливості формування уряду – амбіції Тимошенко. Водночас запускається ширше тло зомбування громадської думки – дискредитація самої ідеї парламентської республіки, її генетичної неадекватності українським умовам, про що свідчить така от знову важка коаліціада.

Оскільки ця сама коаліціада із суб’єктивних причин (Тимошенко) та об’єктивних причин (ментальність українців) завела післявиборчу ситуацію знову у тупик і призвела до паралічу влади, мусить на білому коні появитися спаситель нації. Неважко здогадатися, що ним має стати Віктор Андрійович – такий собі, надто державно відповідальний в порівнянні із амбіціями Юлії Володимирівни чи того ж Віктора Федоровича або навіть Юрія Віталійовича чи В’ячеслава Анатолійовича, які неминуче пручатимуться, і можливо, навіть вголос, планам кормчого.

Так от на фоні цього безладу стурбований за долю «маленьких українців» і «моєї нації», вкрай заклопотаний президент виходить в прямий ефір і проголошує, а на це здатний тільки він, сердешний, план національного порятунку.

Він виходить із історичною ініціативою - сформувати уряд національної згоди. Без всякої там коаліції. Слова цього не було навіть у вжитку ні трипільців, ні козаків. Чуже воно нам, оте кострубате - коаліція. Це фокус парламентської республіки, а вона нам, як виявилося, не підходить.

Отже, немає коаліції, і лихо з нею, зате є уряд – у підпорядкуванні Віктора Андрійовича. Акурат, як було у підпорядкуванні Леоніда Даниловича.

Щоб не було зайвого ґвалту, в уряд вводяться представники усіх політичних сил – не в залежності від фракцій, а з милості самого президента. Втретє появляється на арені нев’янучий, знову до блиску виголений, антикризовий Іван Степанович Плющ, кандидатура якого, як і в часи парламентської директорії Олександра Михайловича Волкова, влаштовує всіх (Володимир Михайлович мусить вибачити. Невипадково нещодавно Іван Степанович, послуговуючись найбільшим нашим завоюванням – свободою слова, ганьбив його на всю країну, на чому світ стоїть).

Петля Монтеск’є.

В результаті уряд буде складатися із трьох, розведених частин, між якими Ющенко поділить недограбовану Україну. «Регіони» збережуть контроль над монопольно «донецькими» секторами економіки. Бютівська частина уряду – це ряд фігур із БЮТу, яким будуть зроблені пропозиції, від яких неможливо відмовитися, приміром, участь у дерибані ПЕКу, але пропозиції в обмін на категоричну вимогу – відмовитися від підтримки Тимошенко. Третя частина влади – власне ющенківська, тобто президентський контроль над силовими структурами та зовнішньою політикою. Характерно, що власне НУНС, зокрема немеркнучий загін «любих друзів», не отримає нічого.

Ключовим спаринг-партнером плану Ющенка виступає Ахметов, якого Ющенко ще до виборів номінував на свого нового і головного «любого друга». Ренат Леонідович плюс до збережених позицій українця №1 всередині держави отримує не менш вагомий, а може вирішальний для нього бонус – давно очікувану і вистраждану майже двома десятиліттями легітимізацію його капіталу на Заході, який там чомусь вважають за походженням кримінальним.

Але головні гравці - все ж за кулісами, а для публічного опрацювання планується виставити цілком по-демократичному аж трьох кандидатів у прем’єри – Єханурова, Гриценка, Яценюка (пам’ятаєте, як Леонід Данилович теж був вірний засадам демократії і запропонував свого часу голосувати парламенту на альтернативній основі за трьох кандидатів у прем’єри – Януковича, Азарова і Дубину).

Правда, генеральний продюсер цієї вистави Балога, послуговуючись правом «розводящого», у цей кадровий пункт вніс останнім часом свіжу власноручну корективу. Нащо гратися у димові завіси – треба одразу висувати у прем’єра саме його – найвірнішого президентського зброєносця. Коректива отримала статус директиви від Самого.

Першим віце-прем’єром у ющенкового Балоги не може не бути ахметовський Колесников. Улюблена братами Ющенками газово-енергетична сфера, звичайно ж, залишається за Бойком.

Однак, справа уже не в особах, закулісних чи публічних, посадових чи впливових. Справа у цілковитій легалізації олігархічного режиму, який Віктор Андрійович прагне довести до абсолюту, що не снилося жодній посткомуністичній державі.

В Україні буде остаточно сформовано своєрідне політбюро українського олігархату, яке за Кучми існувало тільки у зародковому стані, а тепер стане невидимим, але єдино реальним верховним органом влади в Україні.

Україна отримає результат прямо протилежний від того, який вона очікувала від Помаранчевої революції: замість виходу із печери дикого капіталізму та демонтажу основ олігархату – завершення встановлення олігархічного режиму на чолі із його головним ідеологом Ющенком.

Але що там Україна…Натомість особисто Ющенко, у відповідності до стратегічної установки його плану, формує і отримує олігархічну систему власної підтримки і маргіналізації основних потенційних конкурентів.

Оскільки джерелом його влади уже не є народ (14%), а олігархат, через його бойові загони у парламенті він здійснює відновлення президентської республіки та із притаманним йому ставленням до Конституції вносить поправку до неї – про обрання президента не народом, а парламентом, тобто вірним йому олігархатом, у якого він, у свою чергу, також перебуває на службі. Так звані демсили і тим паче «маленькі українці» йому більше не потрібні.

Зміни до Конституції, які покладено на стіл Віктора Андрійовича, передбачають переобрання його парламентом на посту президента - на пропозицію Партії регіонів - на другий термін строком на сім років.

Я знаю, що від цифри такої, від інформації такої в Україні за один день кількість суїцидів може вирости вдесятеро. Однак… Сидять собі два неадекватні хлопці, яких занесло у найвищий кабінет найбільшої європейської держави – один з-під Недригайлівки, другий – з-під Сваляви, і отаке собі малюють.

Олігархат на шиї України – ціна висока, зате на шибениці, на якій нині збираються повісити Україну, красуватиметься напис «Ющенко Forever!»

Прізвище президента буде іншим?

Ставлячи під сумнів настільки лобову і тупо прямолінійну стратегію, варто лише зупинитися на суб’єктивному факторі її реалізації, оскільки саме у суб’єктивній, приватно сімейній площині утримання влади над Україною Ющенко її вибудовує.

По-перше, план передбачає ліквідацію, як політичної фігури важкої категорії, Януковича. Однак, для усунення його із політичної арени одного бажання Ахметова на прохання Ющенка видається надто недостатнім. У Януковича дилема – мовчки підкоритися зраді партнерів чи повести за собою частину як партії, так і електорату, якого у нього особисто значно більше, ніж у Ахметова і Ющенка, разом узятих. У політиці рейтингоносець – це значно серйозніше, ніж гаманець, навіть якщо це гаманище.

По-друге, неминучим є бунт «младогегельянців» - молодих та амбітних нунсовців на кшталт Луценка чи Кириленка, яких Ющенко неприховано трактує не інакше, як гарматне м’ясо, яким він може розпоряджатися як завгодно.

Однак, не видно в очах цих політиків покори мовчазних ягнят, готових бути зарізаними і принесеними в жертву на олтар перебування при владі сім’ї Ющенка.

Так і відчувається: ще одне прогинання, і хрясне терпіння цих хлопців, які у спілкуванні із своїм босом не могли не винести переконання про свій особистий як інтелектуальний, так і морально-патріотичний примат над ним.

По-третє, перемога Тимошенко в абсолютній більшості областей та її особистий, більше, ніж удвічі вищий авторитет у суспільстві в порівнянні із Ющенком, перетворить спроби її маргіналізації в сізіфів труд, який, ясна річ, приречений на провал. Окрім того, Тимошенко чи не єдиний нині в Україні політик, здатен знову вивести на вулиці мільйони. Реалізацією свого плану Ющенко спрощує це завдання для неї до мінімуму.

Чи варто надто запопадливо доказувати, що ці політичні загони, покладаючись на розуміння і підтримку практично усього суспільства як на сході, так і на заході, здатні не тільки прийти до невблаганної ідеї імпічменту Ющенка, а й спроможні без особливих зусиль його реалізувати. Слава Богу, «законослухнянність» гаранта наскільки очевидна, що не забезпечити формальний бік справи може тільки дуже лінивий.

А що стосується України, то це буде чи не єдина за усі роки присутності Ющенка в українській політиці добра справа – Україна завдяки йому врешті реально об’єднається. Навколо імпічменту Ющенка.

Пан Йосип Вінський не жартує, коли пророчо та відкритим текстом телетайпує на Банкову, окреслюючи світлу перспективу: якщо прізвище прем’єр-міністра не буде Тимошенко, то прізвище президента буде іншим. Залишається лише додати – уже наступного року.

Що ж порадити Віктору Андрійовичу, який на усіх парах намірений мчати до власної політичної кончини? Що порадити, щоб зупинити його від згуби? Не слухатися Ніксона, бо інакше він опиниться там само, де свого часу опинився той.

І доведеться літа свої екзильні доживати Віктору Андрійовичу десь там, на тому березі, на далекій Чікагщині, акурат на батьківщині пана Діка.