Це давно треба було зробити – позбутися тих громадян, які 22 роки мріяли про іншу, сусідню державу. Кримські події – це не путінська окупація. Це – правдива форма народного волевиявлення проти України. Я розумію причини такого ставлення і частково їх поділяю. Україна послідовно топтала автономний статус, будуючи гіперцентралізованого монстра. Нова влада нічим не краща – вона замість запроваджувати децентралізацію, теж мислить категоріями Януковича. "Крим наш!" – пафосно промовляє Яценюк на Банковій, не розуміючи, що за ці слова у "нашому" Севастополі він точно отримав би кулю в лоб.
Україна під дулом чужого автомата упритул підійшла до кардинального вибору, який мала би добровільно зробити вже давно: або ми скидаємо зі свого човна проросійський баласт – або ми приречені на громадянську війну. Боротьба за Крим не передбачає жодного трофею навіть у разі повної перемоги. Тому що Крим безповоротно програно. З цим треба змиритися і не робити з цього трагедії. Крим ніколи не був і ніколи не буде українським. Крапка. Крим – це земля кримських татар і росіян. Українці навіть зараз там у шаленій меншості, та й то вони повністю асимільовані серед реципієнтів ОРТ. Усі українські норми (такі як одна державна мова, вшанування визвольної боротьби, вступ в ЄС тощо) не можуть бути зреалізовані в Криму. І ніколи цього не буде.
Отже, заклики воювати за Крим я розцінюю як заклики втручатися в чужі справи. Призначати начальника кримської міліції зверху – це така сама наруга, які призначати зверху Ірину Сех губернатором Львівщини. Завдання України – гарантувати повну автономію Криму. Більше того, мусить відбутися кримський референдум. Не Київ, не Львів і не Москва повинні вирішувати долю Криму – це повинні робити самі кримчани. Тому якщо більшість населення півострова висловиться за вихід зі складу напівлегітимної України – ми всі повинні визнати результати такого плебісциту і сприйняти його результати з повагою. Війна за перебування Криму у складі України – це війна проти самого населення Криму, яке цього не хоче. Тому я не можу вважати перемогою для України насильницьке утримування у своєму складі півострова, який цього не хоче. Хтось скаже, що на війні бавитися в демократію не можна. Хай так. Але цю війну почав не Путін – цю війну почали великі українські патріоти, заражені болячкою в соборність та унітарність. Насильно мил не будешь. А ми змушуємо Крим до любові з фашистами, екстремістами і терористами. І це ґвалтування ми загортаємо в синьо-жовтий прапор. То чого ми дивуємося кількості триколорів серед цивільного населення Криму?
Хочуть від’єднуватися – прошу дуже. Але тоді електроенергію, газ та інші ресурси Україна постачатиме Криму за світовими цінами, а перетин кордону повинен бути візовим. Хочете оздоровлюватися у бандерівському Трускавці – збирайте довідки для візи. Проросійський Крим Україні не потрібен. А він інакшим не буде ніколи. Яценюк&Турчинов пропонують нам стару пісеньку про подвійні стандарти. Я ж наполягаю, що Криму досить уже сидіти на двох стільцях. Мать вашу, скільки вже можна бути громадянами України – і на кожних виборах голосувати в інтересах Кремля!
У Криму є півтора мільйонів виборців. Вони завжди голосують однаково – або за комуністів, або за відкритих українофобів. Ідем далі. Якщо порахувати всі області, де зараз відбулися численні акції на підтримку Росії – отримаємо 10 млн виборців. Це – третина усіх виборців у країні. Моделюю ситуацію: на кожних виборах відніміть, будь ласка, голоси Юго-Востока – і ви отримаєте абсолютно протилежні результати. Я піду дальше і скажу: якби не Юго-Восток – то Україна вже давно була би повноправним членом ЄС та НАТО, насолоджувалася б безвізовим режимом і здійснювала повномасштабні реформи. Вибачте за гостре слово, але будьмо об’єктивні: Юго-Восток – це і є той баласт, який усі ці роки тримав український корабель на міцному якорі і не давав рухатися вперед. Воювати зараз за Юго-Восток – це воювати за перманентне стояння на місці. У своїй більшості Юго-Восток завжди буде проросійським,і забудьте про щось інше. Більше того – Революція спровокувала потужний спалах реваншизму, і його не вдасться пригасити навіть призначенням Коломойського чи Тарути на посаду губернаторів. Звісно, на знак ідіотичної солідарності ми можемо розмовляти російською хоч цілий рік – проте для них ми все одно будемо рускоговорящімі бандеровцамі. Реванш буде, його не може не бути. Цей реванш буде здійснено руками Юго-Востока, якого більше.
Без усіляких натяків я скажу прямо: зараз не ми повинні вибирати – а вони. Юго-Восток повинен чітко сказати, у складі якої держави хоче бути: у складі путінської тоталітарної – чи української ніякої. Хоча навіть тут я мушу всіх розчарувати: який би вибір не зробив Юго-Восток – усе одно це не влаштує тих українців, яким набридло борсання на місці й постійне оглядання у східному напрямку. Інакшими словами: доки Юго-Восток у складі України й активно голосує на виборах – доти вся Україна приречена на болото. Небесна сотня для них – це навіть не статистична похибка, а просто невинна репетиція, одобрена святковим врученням російського паспорта.
Мине можемо здати Крим – це намагання дурити самих себе. Ми його вже давно здали. І це не сталося вчора. Я вважаю безглуздою будь-чию ймовірну смерть заради Юго-Востока у складі України. Геополітики нехай розпинаються про життєву необхідність морського узбережжя і так далі – я все це чудово розумію. Але жодна смерть українського патріота не вартує доступу до моря, на якому наживатимуться відомо хто. А помирати заради населення, яке не хоче бути в Україні – це повне безглуздя. Тому мій заклик до Майдану, можливо, когось шокує, але він буде таким: Юго-Восток, да свіданія.
Свою війну ми вже пройшли, і Юго-Восток (у переважній більшості)до останнього дня стояв осторонь. Насильне утримування Криму у складі України гарантує успішну контр-революцію (яка, власне кажучи, триває). Навіщо організм, який щойно отримав історичний шанс на переломне очищення, – повинен боротися за інфікований орган? Щоби через півроку отримати нового президента, обраного на Сході? Щоби годувати беркутню з двома паспортами та тисячами своїх фанатів? Щоби тішитися українським Кримом, який весь у триколорах?
Мені постійно кажуть: там (не за морем і не за океаном, а ТАМ, на Східній Україні) дуже багато наших патріотів, і ми не можемо кинути їх напризволяще. Погоджуюсь. Якщо це правда і якщо ТАМ їх багато – то тим більше, чого ми так хвилюємося? Значить, нема чого переживати, якщо ТАМ багато наших патріотів. Якщо вони є і якщо їх багато – то вони мусять ризикнути своїм життям так само, як ризикнули своїм життям наші хлопці, коли повстали проти режиму, озброєного до зубів. Дорогі наші східняки, вийдіть і ризикніть!!! Чи, може, ви знову чекаєте, щоб хлопці з Галичини визволяли вас із-під кремлівського чобота?
А тим часом... Право на самовизначення – це базове право у міжнародному праві. Нагадую, Україна є членом-засновником ООН. Зауважте, поняттям "територіальна цілісність" завжди оперують тоталітарні, антидемократичні держави. Цим поняттям вони прикривають хворобливу боязнь дивитися правді у вічі. От як ми собі уявляємо врегулювання кримської проблеми? Завтра прийдуть війська НАТО, проженуть росіян – і кримський народ одягне вишиванки на знак солідарності з Галичиною? Чи, може, Путін добровільно дасть задній хід – і з завтрашнього дня кримчани перестануть голосувати за комуністів, Колєсніченка, Миримського та інших "достойників"?
Попри свою зазомбованість, люди там уміють читати – зокрема, передвиборчу програму "Свободи", яка обіцяє ліквідувати автономію і перетворити Крим у звичайну область. А чого б не піти далі – і не послати Ірину Фаріон із лекціями «Мова як віднова» по кримським дєрєвням? А виступ Тягнибока на Яворині прокрутити по всіх республіканських каналах. Додаймо сюди Сашка Білого з автоматом у руках. І весь Правий сектор, який буде озброюватися, щоб перешкодити Криму здійснити свою вікопомну мрію з’єднатися з Росією.
Овідій писав: "Нехай воюють інші".